Створення посуду на гончарному крузі дало активний поштовх до розвитку на основі точених форм декоративних композицій – звірів, птахів та інших, часом казкових істот. Так народжувалась українська народна наївна скульптура.
Ліпити з глини люди навчились давно і з часом цю майстерність, неповторність, унікальну стилізацію перенесли на гончарні форми. Уявіть якщо на звичайний собі глечик наліпити носик-дзьобик, а потім доліпити ніжки, а з ручки зробити хвоста, на круті боки глека доліпити крильця, то маємо птаха замість глека, а ллється так само! Так і дійшли до іншого рівня декоративної скульптури – стилізації посуду.
Таких характерних декоративних підходів є два. Перший – надавати посуду образу тварини чи іншої істоти. Другий – це створення посуду у вигляді птаха, риби чи звіра. Давайте зупинимось на кожному з них.
На різних континентах, в різні знов таки епохи майстри завзято створювали самобутній образний посуд. Не існує в світі жодної цивілізацій, яка б не використовувала чи робила такі речі. Ацтекські, а пізніше перуанські мексиканські фляги-баклаги у вигляді папуг, арабські чайники з головами левів, китайські вази з ручками зміями, грецькі роги для пиття у вигляді баранячих голів з Криту, слов’янські «братіни» з образами тих же птахів (зроблені з дерева), прикладів не злічити. Всі роботи прикрашені орнаментикою, ліпниною та різьбленням. На деяких є тексти, символи або знаки. Речі можуть нести в собі як глибокий релігійний підтекст, так і бути носієм інформації. Часто такі речі були або прикрасою оселі, або елементами культу, деяку приналежність вчені не можуть пояснити і до сих пір.
Створення ж посуду у вигляді істоти в Україні набув особливого розмаху. На заході цей виріб називали – «лембік», а на Полтавщині просто по образу – «Лев», «Кінь», «Баранець». Саме на Полтавщині цей стиль був найбільш поширений. Завдяки майстрам: Івану Білику, Василю Біляку, Василю Омеляненку, Михайлу Китришу,
Петру Печорному, Олександру Ганжі, Івану Гончару, Якову Падалці, Степану Кацимону, Леоніду Залізняку, і цілим родинам: Денисенків, Головко, Пошивайлів, Протор’євих цей вид мистецтва став класикою. Багато славетних майстрів долучилися до створення неповторного анімалістичного посуду. Багатьох вже немає, але їхні учні продовжують та будуть віднаходити нові образи дивних гончарних звірів у цьому унікальному виді української декоративної скульптури.Є один цікавий момент в цьому стилі – найпоширенішим образом у майстрів був лев! Кажуть що стежка веде далеко на схід. Але, як то кажуть, фантазія безмежна (М.К.Примаченко взагалі багатьох своїх образних істот не бачила в вічі і малювала). І все ж такі робота для істориків і мистецтвознавців є. Нехай шукають і пояснюють. У мене був такий випадок – коли я брав участь у симпозіумі у Франції то зліпив там саме лева, як традиційну характерну образну скульптуру. А мене питають у якого з майстрів сходу я навчався?! Відповідь, що це наш традиційний творчий образ їх приголомшив, не повірили і з подивом питали де у нас в Україні така кількість левів та тигрів, що вже пару століть, а то й не пару, майстри, які не бачили жодного по справжньому, ліплять саме їх.
У такого стиля кераміки є і досить проста функціональна приналежність. У стародавні часи на свята або урочисті події ці витвори слугували посудом для напоїв та звичайно вигідно виділялися на столі. В кожній оселі «баранці», «леви», «коні» були свої, тому завдяки мистецькій конкуренції між сусідами, селами, повітами майстри без роботи не сиділи і гончарські осередки процвітали, задовольняючи своїм посудом та творчими доробками потреби й примхи населення (доки не накрило людей мануфактурами, заводами і червоним кумачем... далі самі знаєте що було). З технічної сторони «баранець» виглядав так – тулуб це порожнина у яку через отвір на спині заливалась рідина, а через навмисно зроблений «рот» «баранця» рідина виливалась прямо у келих. В наш час функціональність вже не обов’язкова, але цей вид кераміки в моїй творчості займає головне місце.
Наступний могутній і дуже цікавий для мене вид пластики це – свічники. Великі і маленькі, симетричні й образні, барокові і сучасні, полив’яні і теракотові. Саме серія барокових свічників була моїм другим дипломом в інституті.
Цікаво що саме поняття «свічник» можна розглядати по різному. Створити роботу додавши свої знання виконавши її в певному стилі пишно декорувати її де тільки дає можливість наявність місця для свічки вказує на її приналежність до виду свічників. Класиком для мене тут є самородок української майоліки – Остап Ночовник. Крім класичної основи – підставки-ніжки, головної вісі, «чашок» для свічок я добавляю частіше за все доліплюю барокові елементи: завитки, різні симетричні або асиметричні дуги, розетки у вигляді сонця, символи «чашки», які вирішую у вигляді птахів, або саджаю нагору свічника козачка та його капелюх є місцем для свічки. Можливим варіантом є свічник у вигляді «дерева життя» із безліччю наліплених на глиняні гілки декоративних елементів чи казкових істот. Але зараз мені найцікавіше робити об’єднані композиції – свічники у вигляді звірів, дивних, химерних об’ємних істот, казкових звірів чи сюжетні композиції. Деякі сюжетні сцени я наліплюю на спини моїх звірів – „лембік” поєднаний з елементами стилізацій людей. Все це є свічник. Наприклад мої роботи: «Святий Юра», «Між двох вогнів», композиція – „Олені”. Результатом стає випалена, вкрита різнокольоровими поливами робота на якій розгортається якась дія. Робота на яку можна дивитися безліч часу і знаходити нові деталі, подробиці, відчувати певні емоції, а коли запалюєш свічки стає тепло й затишно. Тому моєю метою є створення робіт, які б не тільки прикрашали оселю, чи займали б місце в інтер’єрі, а створювали настрій, навіювали гарні спогади, занурювали у казку, бо найпоганіше, що є в житті це – байдужість.
Ліпити глиняні фігурки людство навчилось із самого початку свого існування, але з часом це стало окремим видом мистецтва, як класичного, як приклад середньовічні вітражі, гобелени, фрески, античні скульптури з унікальними образами людей тощо, так і «наївного». І не лише в кераміці. Ляльки-мотанки – сакральні сімейні обереги, трипільські фігурки матері-землі, половецькі кам’яні «баби», наскальні зображення первісних людей, різьблені іграшки з дерева, в орнаменти тканих рушників, фігурки ліпних вершників з сиру. Навіть на писанках графічні зображення це стилізації древніх символів матері. Прикладів безліч. У глині, ще з часів Трипілля, також формувалась своя культура виготовлення людини і з часом, пластами накладались різні стилізації, прийоми, образи. Майстри застосовували нові техніки, а часом й унікальні підходи до цього виду творчості. На моє власне бачення до створення образів людини дуже вплинула творчість: Івана Гончара, Олександри Селюченко, Олександра Ганжі та Марити Ковач, як є різними людьми різних осередків, країн і часів. Підхід, саме підхід вразив мене своєю невимушеністю, сміливістю, я зрозумів одне – не треба боятися! В народній творчості немає чітких канонів, головне особисте відчуття і бажання донести людям свою думку і образи, які народилися в голові та серці. Треба ліпити, дивитись, вчитись у природи, майстрів, нашої древньої історії та додавши вже свої знання й сили продовжити шлях української «іграшки», або олюднених композицій.
Найбільш характерним для мене є образ невичерпного натхнення, це образ «козака Мамая» Цей таємничий, загадковий образ козака-заступника, який все знає, спостерігає та чекає, надає мені безліч тем для створення композицій за його участі. Українські побутові сцени життя, де розкривається вічне протистояння він та вона, тема жінки, матері. Вічні теми людських відносин, все це серед нас. Поруч. Залишається сісти за гончарний круг та висловити свої почуття та ідеї в глині. Так і з’являються: «Козаки Мамаї – основні роботи гранду, який надав мені Президент України у 2007-2008 р. Композиції – «Козак на барилі», «Б’ються за дівчину», «Козак-характерник» тощо. Цікаві й зовсім нові для мене теми Українського хреста, як символу сварги, так і кам’яного надгробка – справжнього релікта історії українського мистецтва виконаного частіше невідомими майстрами в давні буремні часи з каменю-пісковика. Зараз вже майстри роблять їх і з глини-шамоту. Другий аспект – це тема більш давніх творів наших половецьких пращурів або скіфських «баб». Виконання стилізації цих скульптур вимагає серйозного аналізу форми й образу. Монументальність цих фігур, їх уявна простота і є самим складним в розумінні та повторенні цих унікальних образів Робота над цими пластами культурної спадщини вимагає терпіння, уваги, натхнення, філософського настрою та звичайно глини-шамоту. А далі: ліпити і ліпити... Почнемо мабуть.
