«Хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього»
С прадавніх часів людство мусило віднайти техніку, а з нею і форму, за допомогою якої можна було б зберігати і готувати їжу. Глина для цього підходила найкраще. А вогонь перетворював м’яку і податливу масу у камінь. За великим рахунком глину можна знайти всюди, але в тих районах де її не було (пустеля, скелі, тощо) люди або вимінювали глиняний посуд, або знаходили інший досить кропіткий спосіб приготування та зберігання їжі. В Україні глини, за її якістю та кількістю, існує мабуть найбільше в світі. Там де покладів якісної глини було найбільше та видобуток її був зручний – з’являлись гончарські поселення – Опішня, Бубнівка, Дибенці, Олешня, Косів, Гавареччина, тощо. Глиняна справа починалась з так би мовити «китів” – поряд мала бути глина, вода та дерево (для випалу в печах). Все це мало бути наявним у достатній кількості. Головним напрямком діяльності гончарів був звичайно посуд точений на гончарному крузі або раніше ліплений вручну. Не залишали без уваги й виготовлення обрядових фігурок людей та богів, дитячих забавок: глиняних іграшок – різноманітних «коників» та «свищиків». Сам посуд декорувався розписом, ліпленними деталями, лощився та всіляко ускладнювався. А далі декоративне значення потроху стало домінувати над утилітарним призначенням і так почали з’являтись точені з елементів традиційного посуду „звірі-лембіки”, свічники, фігурні композиції, тощо. Детальніше про ці напрямки кераміка на окремих сторінках сайту.
Вироби з глини користувались у людей надзвичайним попитом, а у побуті займали провідне місце. Глиною мазали хати, нею малювали, робили прикраси, з неї будували, їли, нею навіть лікували. Гончарні осередки насичували продукцією на будь-який смак ринок всієї країни та за її межами.
Посуд діставався до покупця і посуху, і по воді. Кераміка розпродавалася на численних ярмарках і таким чином гончарські сім’ї могли спокійно існувати, тим самим займаючи свою відповідну соціальну сходинку в суспільстві. Землеробством вони майже не займалися в прямому сенсі, їхня робота добувати глину, робити кераміку, випалити її, довезти на продаж і знов весь цикл спочатку.
Найвідповідальнішим етапом створення кераміки, крім вміння якісно гончарювати був випал. Це дійство. Підсумок кількамісячної праці всієї гончарної родини і невдалий випал міг принести в оселю гончаря голод. Тому відношення до випалу і до печі було найвідповідальнішим і таїнство перетворення глини у камінь через випробовування вогнем сприймалась вельми серйозно та з пошаною до процесу. Сама піч або «горно», або «годувальниця» (від неї залежало дуже багато) мала об’єм від куба до п’яти чи восьми. За конструкцією і формою піч нагадувала, або «цибулину», або «яйце». Всередину закладалась кераміка, отвори закривались, а знизу, або з боків починали потихеньку палити дрова (переважно твердих порід, які давали більшу температуру), підіймаючи температуру в камері до тисячі градусів. Випал тривав декілька діб, гончар не мав права відійти від печі слідкуючи за кожним моментом процесу: тягою, перегорянням дерева, температурою. Жоден з учасників випалу майже не спав та не їв і справа тут не в часі, а скоріше в емоційному стані майстрів. Сам процес нагадував якесь священнодійство, містичне, язичницьке. Чим воно в принципі й було. Коли робиш подібний випал відчуваєш повне єднання з силами природи, які вирують всередині горна.
По закінченню, піч охолоджується і за день або два її розмуровують. І ось тримаємо в руках дзвінкий крутобокий глек, іноді чорнодимлений. Можна робити випал без доступу кисню, тоді глина чорніє, а якщо «полощити» виріб перед випалом, то він набуває металевого, чорного блиску.
Деякі осередки спеціалізуються на автентичному розписі посуду, за цими розписами і розрізняють посуд гончарних селищ. Так нам відомі своїм розписом селища – Бубнівка, Головківка, Косів, Дибенці. Майстри в цих селищах володіли неповторним стилем і образністю в створенні сюжетного розпису. А роботи деяких майстрів відрізнялись своєю автентичністю, фантазією, неповторністю. Ці роботи користувались великим попитом і купувати роботи намагались саме у цих майстрів. Так ми взнали про братів Якима та Якова Герасименків, батька й сина Григорія та Михайла Денисенків, Якова Брюховецького, Тетяну Шпак, Олексу Бахметюка, родини Гаврила та Явдохи Пошивайлів. Ось воно – щире українське малярство, тільки в глині.
Розписані роботи щедро вкривались поливами (розмолочена суміш води, скла і барвників) та випалювались другий раз. Посуд після випалу блищав та подзенькував, око й серце раділо. Така ж ситуація склалась і з анімалістичним посудом: деталі гончарились, скріплювались між собою, робота декорувалась, за задумом майстра створювався образ – чи то «олень», «баранець», чи «кінь» або «лев». Далі робота просушувалась, випалювалась, покривалася поливами, і знову ж таки випалювалась. І тільки після цього український виріб отримував життя та йшов у вічність. Дійсно, бо саме по творам з глини можна взнати історію, або рівень культури та достатку того чи іншого народу. Взнати ступінь розвитку нації, або країни, бо глину знищити не можливо, а розповісти вона може багато.
В образній пластиці, класиками цього виду кераміки стали – опішнянські майстри: Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Івана Білик. На Київщині: Яків Падалка, Дмитро Головко, родини Протор’євих та Денисенків. В пластиці працювало багато майстрів з різних областей і різних років, деякі імена до нас дійшли, а деякі нажаль ні, але головне до нас дійшли їхні роботи. Знайдіть їх в музеї декоративно ужиткового мистецтва на території Печерської Лаври у Києві, там є на що подивитись. Стилі в кераміці з’являються, доробок українських майстрів поширюється, а час йде. З появою мануфактур, заводів, праця гончарів здешевлюється, рівень штучно занижується, осередки занепадають. Люди їдуть до міст шукати роботи або їдуть за кордон шукати іншої долі. З позитиву хотілося б сказати хіба що про Межигірський фарфоровий завод – рівень випуску продукції за технологією і художнім смаком не поступався знаменитому «Веджвудському фарфору» з Англії. Посуд Межигір’я постачали навіть царському двору.
Але попереду «славетні» радянські часи, які все і всіх розставили по місцях, кого до стіни, кого в недалечкі місця. Націю «успішно» прорідили і «урівняли». З мистецтвом було те саме. Народні ремесла стали проявом небажаного націоналізму і упразднилися, а те що робилось було рафінованим уславленням радянського строю. Були звичайно виключення. Продовжувало працювати Київське художнє училище, під ретельним контролем, але все ж таки там встигли повчитись і майбутня майстриня розпису – Марія Примаченко, викладав та творчо працював Дмитро Головко, і до закриття декоративного відділення там встигли набрати трішечки знань і любові до традиційного мистецтва покоління майбутніх художників, майстрів, мистецтвознавців. Але роки денаціоналізації зробили свою справу: зіпсовані смаки людей, неіснуючі вже осередки народних ремесел та майстри, які йдуть у вічність не передавши своїх знань. Усвідомлювати це було жахливо, але зараз, з отриманням Україною незалежності та поверненням втрачених можливостей, на це стало жахливо дивитись. Замість конкретної програми розвитку народного мистецтва та оживлення осередків, виділення коштів на підтримку ще існуючих маємо «щиру, ласкаву безумовно незалежну, цинічну посмішку» з побажаннями скорішого одужання та ордена посмертно. Дивним чином зникають твори, спочатку з музеїв, потім з осель тих ж майстрів, їх ніхто ніколи не знайде. Майстри гуртуються в спілку, яка безумовно намагається робити хоч щось: видає журнал, проводить мистецькі акції, виставки, але саме існування такої організації когось дратує і заважає далі робити з людей сірий плебс. Спілка стає заручником політичної гри влади, а саме приміщення постійно знаходиться під прицілом комерційних структур або «ініціатив молодої команди київського мера з ним ж на чолі». Художники залишившись сам на сам з власними проблемами, заради збереження майстерні, заробити хоч щось йдуть проти совісті і з часом наступають собі на горло. Мистецтвом тут і не пахне. Але!
Ми молоді майстри, які самоідентифікувались у «веселих дев’яностих», при повному ігноруванні такого поняття, як мистецтво, не зрадили своєї справи. Навчання в напівзамерзлих майстернях не пропало задарма і наші викладачі не отримуючи зарплатні, встигли щиро та по справжньому навчити й надихнути на створення української майоліки. Мені не соромно дивитись їм у вічі. Я вже знаю через що пройшла моя країна, я знаю що робилось з мистецтвом, я встиг повчитись у славетних майстрів, і я буду не дивлячись ні на що, на жодні перепони і труднощі робити українську майоліку! Мені здається, що після тих труднощів та горя, що випали на долю моєї країни, сьогоденний дурдомчик якось подолаємо, як неприємну дрібницю. Я вмію місити глину і крутити гончарний круг, точити посуд, вмію й люблю малювати і розписувати, я ліплю декоративну скульптуру, я знаю як робити випал. Я навчився робити кераміку і своїми роботами доведу, що існування народної української майоліки це не міф ,а сьогодення. Я знаю що мені для цього треба робити, а робити мені подобається. І головне. Я такий не один!
Не дивлячись на штучний підйом інтересу до народних ремесел, кількість гончарів, керамістів в порівнянні з кількістю завмерлих осередків непропорційно мала. Гончарська праця кропітка і довготривала. Мільйонів на ній не заробиш, тому дорогу проходять не всі. Збивають попит на ручну працю і дешева, неякісна «кічуха» зі сходу (найчастіше з Китаю), а також місцеві ділки – сучасні ширпотребні фірмачі. Все це б’є по смаку покупця і по собівартості виробу. Але нам сучасним майстрам з цим можна спокійно співіснувати, копієчні горшки і є копієчні горшки, залишимо ці компанії з їх жалюгідними копієчними справами (в духовному сенсі точно). Ми маємо на відміну від них: знання, духовність, вміння, авторський стиль і підхід, бажання робити свої унікальні, неповторні речі. Будемо робити свої авторські речі, те що ми добре вміємо робити і чому нас вчили – власну кераміку, українську майоліку, для тих людей хто розуміє цінність справжнього, щирого мистецтва.
